Жахливий місяць російського полону: історія одного підвалу в українському селі

3 березня 2022 року російські війська увійшли в село Ягідне. Вони вигнали мешканців з їхніх домівок до підвалу місцевої школи, яку перетворили на штаб. До свого відходу 30 березня, протягом майже цілого місяця, росіяни утримували в підвалі практично все населення Ягідного – понад 360 осіб, включно з дітьми та літніми людьми.

Там було настільки тісно, що спати доводилося сидячи. Люди мусили самі дбати про те, як прогодуватися, а вночі замість туалету мали одне відро на кожні п’ятдесят осіб. Підвал не провітрювався, й від браку кисню найстарші божеволіли і помирали. Росіяни не дозволяли ховати померлих одразу, а коли нарешті дозволили, то обстріляли похорон.

“Приїхали і обстріляли, люди просто до покійників стрибнули в яму”, – згадує за кілька місяців один із ягіднянців під час вечері, на яку зібралися декілька з уцілілих.

Протягом наступних місяців ті, хто вижив, переказували свій досвід одне одному і слідчим, що працюють заради правосуддя. Ув’язнення людей у підвалі в Ягідному дає уявлення про мікрокосм садизму, який створили окупанти. Кільком із тих, які вижили, на думку спадає концентраційний табір.

“Якого дня, – запитує один з них, – люди почали божеволіти?”.

Ягідне розташоване на півночі України, в регіоні, який став однією з перших цілей російської армії. Щойно почалися обстріли, місцевий житель і депутат селищної ради Валерій Польгуй облаштував у своєму погребі бомбосховище для родини. Коли волонтерки Світлана Баранова та Лілія Блудша, які везли ліки зі Славутича, опинилися в Ягідному на побитій осколками машині, Валерій прихистив і їх.

Навколо села точилися бої. Світлана, власниця турагенції, та Лілія, яка працює інженером на ЧАЕС, зателефонували своїм сім’ям і сказали, що їхати з Ягідного занадто небезпечно, і що вони залишаться там ще на деякий час. А 3 березня в село довгою колоною в’їхала військова техніка. Валерій поквапив усіх – дев’ятьох членів своєї великої родини та двох гостей-волонтерок – до імпровізованого бомбосховища.

Знизу вони чули важку техніку, що заїжджає на подвір’я, тупотіння і постріли. Але того вечора, завдяки кмітливості Валерія, ніхто не виявив їхньої схованки: він повісив на двері замок, щоб виглядало так, ніби вони зачинені ззовні. Росіяни смикнули за двері і пішли геть. Але наступного дня повернулися і зірвали замок. Валерій крикнув:

“Не стріляйте, тут діти!”.

На секунду все завмерло, ніби людина по той бік дверей не очікувала почути голос. Потім пролунала команда виходити, по одному. Валерій вийшов першим. Наступною командою йому було роздягнутися і лягти на сніг. Росіяни забрали телефони і почали шукати щось у контактах. Якщо бачили слово “Київ”, розпитували детальніше, – так, ніби це слово саме по собі несло загрозу. Вони обшукали будинок, знайшли форму і вирішили, що Валерій – військовий. Він пояснив, що це не так. Говорив російською, але солдат його не розумів.

“Военный, военный“, – повторював він, не реагуючи на пояснення. Військові мали азійську зовнішність, їхня російська мова була ламаною, і пізніше Валерій дізнався, що вони були з Туви, регіону на Далекому Сході Росії, одного з найбідніших в країні.

“Заміжня?” – запитав солдат Лілію.

“Ні”, – збрехала вона.

“Скільки років?”

“32. Ви вб’єте нас?”

“Так”.

Вони знову закрили людей у погребі Валерія. А наступного дня, 5 березня, повернулися:

“Збирайтеся. Ми переводимо вас у шкільний підвал“.

Був сірий, холодний ранок.

Ягідне з одного боку межує із сосновим лісом, а з іншого – з трасою Київ-Чернігів. У селі п’ять вулиць, і Валерій бачив, як кожною з них повільно, родина за родиною, йшли до школи люди. Позаду кожної сім’ї йшов солдат із націленим на людей автоматом. Росіяни гнали до підвалу навіть старих і немічних – рідні везли їх на тачках.

На тих 500 метрах вулиці, що відділяють його будинок від школи, Валерій нарахував 80 одиниць техніки: БТРи, танки, міномети. Скрізь метушилися солдати з червоними пов’язками, тягали боєприпаси. Біля найближчого до школи будинку на вулиці Лісовій на землі лежало тіло чоловіка. Анатолія Янюка вбили пострілом у голову 3 березня. Йому було 30 років. Росіяни розстріляли його, коли він відмовився лягти перед ними на землю. “Я на своїй землі, і перед вами лягати не буду”, – такими були його останні слова, як розповіли матері Анатолія сусіди, які бачили страту.

Школа і дитячий садок розташовані на краю села під лісом, у двоповерхівці з білої цегли. Того ранку на класних дошках ще не стерлися написи “23 лютого. Класна робота”. Між гойдалками снували озброєні солдати, стояли темні брили військових машин.

Коли їх зганяли до підвалу, деякі жителі Ягідного бачили свого односельця Анатолія Шевченка. Він сидів на бетонному парапеті, із зав’язаними очима та руками. Попри холод, він був у легкому светрі, а на шкірі видніли синці. Біля нього двоє солдатів розмахували автоматами. Після того дня і дотепер – Анатолія не бачили.

Ольга Меняйло, агроном, яку разом з чоловіком, сином, невісткою та їхнім 4-місячним сином загнали до підвалу, помітила, що деякі військові виглядали більш досвідченими, а деякі були хлопцями до 20 років. Останніх їй було шкода, бо це ж, як говорить Ольга, “дитя”.

“Чого ви прийшли сюди?” – запитувала вона російських солдатів.

“Ми прийшли звільнити вас від нацистів”, – повторювали ті.

“Тут немає жодних нацистів”, – казала Ольга. – Ви “звільнили” нас тільки від нашого дому”.

У найбільшій кімнаті підвалу колись був шкільний спортзал, але тепер він нагадував жінці зображення пекла з давніх ікон. “Мерехтить де-не-де свічечка, і у тьмяному світлі постаті людей один біля одного, з приреченим виглядом. І страшенна духота”, – згадувала вона пізніше.

Валерій, його сім’я та волонтерки Світлана та Лілія ділили найбільшу кімнату зі 150 іншими людьми. Пізніше вони підрахували, що в підвалі на одну особу припадало близько половини квадратного метра: 170 квадратних метрів, 367 осіб (у тому числі понад 70 дітей). Ольга з родиною сиділи на лавці в підвальному коридорі, поклавши голови на плечі сусідів, не знаючи, чи доживуть до наступного ранку.

З плином часу люди по-різному давали раду своєму страху. Хтось сидів у ступорі, обіймаючи свою домашню собачку. Інші навпаки – бігали, шукали воду і думали, як вижити.

Коли люди в підвалі почали втрачати лік годинам і дням, Ольга вирішила вести щоденник. В ньому важко розібрати слова – писала в темряві, ліхтарик вмикала лише в разі крайньої потреби. Вказівним пальцем вимірювала ширину рядків, щоб не писати по написаному.

День перший – пробували говорити з солдатами.

День другий – у всіх забрали мобільні телефони.

День третій – почали кип’ятити воду.

Вона дотримувалася голих фактів: знала, що щоденник можуть знайти.

Вдень люди сиділи в підвалі на стільцях і лавах, на підлозі. Спали сидячи. Зі шкільних дощок робили платформу, щоб хоча б діти могли лежати. В тісноті був єдиний спосіб випростати ноги – встати. Світлана і Лілія мінялися: одна лягала на два стільчики, а інша в той час – на підлогу, під ноги.

Росіяни стверджували, що зігнали селян до підвалу для їхнього “захисту”, але було зрозуміло, що люди були живим щитом. Над підвалом, на двох поверхах школи й садочка, російські військові зробили свій штаб.

У стані шоку люди про їжу спершу не думали. Потім їли те, що принесли з дому. Росіяни віддали їм кілька своїх сухпайків, а самі з’їли все, що було в людей вдома в холодильниках. Також забивали худобу, і весь березень над селом стояв запах шашликів.

До Валерія, як до депутата, весь час підходили люди: “Валєра, що нам їсти? Що робити?”. Тому він почав шукати серед військових когось, із ким можна це вирішити. Знайшовся такий – ровесник Валерія. На вигляд років 38, руда борідка і сам рудий. Інші солдати називали його Кльон. Ніхто з російських військових не звертався один одного за званнями чи справжніми іменами.

“Тут майже 400 людей, – сказав Валерій, – і всі вони хочуть їсти”.

Кльон спочатку мовчав.

“Гаразд. Розпалюйте вогнище, але без диму”.

Потім подивився на Валерія: “Бачу, ти шустрий. Будеш за всіх відповідати. Всі питання вирішуватимуться через тебе”. Серце Валерія стислося. Але Кльон не пропонував. Це був наказ.

На третій день вони вперше закип’ятили воду. Приготували дитяче харчування і далі щоранку варили дітям кашу. Воду навчилися добували зі шкільної свердловини – технічна, та все ж вода. Оскільки електрики не було, качали вручну. За один рух важеля – грам 100 – 150 води, а щоб приготувати людям їсти і чай, треба було 150 літрів.

В’язні підвалу із заздрістю спостерігали, як росіяни п’ють сік із маленьких упаковок, і мріяли, що купуватимуть такі ж, коли вийдуть на волю. Іноді росіяни давали їм сухі галети зі своїх пайків, а одного разу привезли повну тачку нарізаного хліба. Частина хліба була запліснявілою, решта – брудною, але матері все одно бігли до тачки, хапали й обтрушували скибочки, щоб віддати дітям. Солдати знімали цю сцену на телефони.

Одного разу росіяни привезли мішки з крупами та макаронами. Валерій здивувався, звідки такий жест доброї волі. Коли придивився – з тих мішків аж крапало. В машині везли дизпаливо, й воно розлилося на крупи. Але люди тричі промивали макарони водою, варили їх і їли.

Найпринизливішим було ходити в туалет. До шкільного туалету надворі їх відпускали лише вдень. Вночі з підвалу не можна було виходити. У спортзалі, найбільшому приміщенні, було три відра на 150 осіб. Щоб не мати потреби користуватися ними, люди переставали пити воду.

Перша людина померла на п’ятий день. Дмитру Музиці було 92 роки. Його дружина Марія пережила чоловіка на кілька днів і теж загинула в підвалі. На шостий день померла ще одна людина. Потім двоє за один день. З 5 по 30 березня від нестачі кисню, ліків і догляду в підвалі помруть десять осіб.

Список померлих накреслений на стіні, поруч із календарем. І список, і календар вела Валентина Данілова. До вторгнення вона працювала в дитячому садку, – просто над тим місцем, де тепер її тримали разом із чоловіком і 83-річною мамою. Вона знайшла біля кухонного вогнища вуглинку й нею записала першу дату. Потім це стало щоденним ритуалом. “Ви не забули записати день?”, – щоранку запитував її хлопчик п’яти років, що сидів поруч. Пізніше поруч із цифрами вона писала імена померлих.

Підвал не опалювався, але повітря стояло гаряче від сотень тіл. Стіни ж лишалися холодними, і конденсат від дихання стікав по них, тому люди біля стін сиділи в калюжах. Але справжнім жахом була нестача кисню. Валентина порівнювала це з підводним човном, що потопає, – вони задихалися.

Не витримували найстарші. Спочатку люди божеволіли. Не впізнавали своїх дітей. Кричали. Розмовляли з померлими родичами. Розкривали родинні секрети. Потім помирали, сидячи на стільці.

На 12 березня зібралося декілька тіл, і військові нарешті дали дозвіл їх поховати.

Люди в селах серйозно ставляться до похорону. Десятиліттями планують, в якому одязі їх ховатимуть, готують вишиті рушники, які родичі мають повісити на хресті. Тепер людей ховали без труни і без хреста, а на цвинтар везли загорнутими в простирадла на тачці, так, що звисали руки й ноги.

Для п’ятьох померлих викопали дві ями. На більше не вистачило часу – росіяни дали на похорон лише дві години. Пообіцяли: запізнитеся – розстріляють. Коли перші тіла опустили в яму і місцевий священник, якого також утримували в підвалі, почав читати молитву, до кладовища під’їхала броньована машина “Тигр”. Вона призупинилася, на поховальну групу подивилися кілька облич – за балаклавами і під касками видно були тільки очі. Машина поїхала далі – і за хвилину-дві усе навколо почало вибухати.

Ховаючись, люди стрибали в ями до мерців. Священник упав між надгробками, його вдарило падаюче дерево. Після обстрілу поранених везли до підвалу на тих же тачках, на яких на цвинтар доставили померлих.

Здебільшого під час окупації підвал контролював саме Кльон. Багато хто з ягіднянців порівнюють умови свого життя тоді з концтабором.

“Ви покарані”, – казав він, замикаючи людей у підвалі посеред дня. Благання, стук у двері, крики, що задихаються, – нічого не допомагало.

Коли хтось із онкохворих попросив у нього дозволу піти додому за ліками, Кльон відповів: “Якщо тобі так тяжко, он ліс – іди вішайся, легше стане“.

Валерій запам’ятав Кльона як істеричного й неврівноваженого, з манією контролю над ув’язненими в підвалі: “крок вліво, крок вправо – розстріл на місці”. При цьому це був палкий патріот. Одного разу Валерій підійшов до Кльона просити дозволити людям сходити додому. Рудий військовий вислухав його і дав аркуш паперу:

“Ти гімн російський знаєш?”, – спитав.

“Ні.”

“А радянський?”

“Не знаю”.

“Ось гімн. Якщо хтось хоче піти додому за їжею, нехай ідуть і співають гімн Росії”.

Російського гімну тоді ніхто не співав.

Люди в підвалі не знали, що відбувається на фронті, в Україні, в Києві, навіть в обласному центрі Чернігові. “Ми захопили всі ваші міста”, – казали їм солдати. Але люди міркували: якщо росіяни захопили всі українські міста, то чому вони досі в Ягідному?

Якось один із командирів збирався їхати до Росії. Пообіцяв привезти медикаменти. Але повернувся вже за два дні.

“Люди запитують про пігулки, – сказав Валерій. – Ви їх привезли?”.

“Не привіз і не привезу”, – відповів командир. – Ваші партизани мінують дороги, ми в Росію не можемо проїхати”.

“Прекрасно. Значить, є надія”, – подумав Валерій.

Тим часом здоров’я в людей погіршувалося. У підвалі почалася епідемія вітрянки, люди кашляли від задухи й підвального пилу. Багато хто мав високу температуру. Від постійного сидіння набрякали ноги, на них відкривалися рани. Росіяни могли дати зеленку чи пігулки від кашлю, але переважно відповідали: “Ми не лікувати вас сюди приїхали”. Люди й далі помирали, і їхні тіла виносили до котельні. Живі приходили туди митися.

Але наприкінці березня почали поширюватися чутки, що росіяни планують піти. Люди помітили посилений рух, стало менше охорони. В підвалі наростало приховане, але радісне передчуття волі. “Всі мріють про свободу”, – записала в щоденнику Ольга.

30 березня було свято Теплого Олекси. Того ранку, як уже звикли за майже місяць, люди вийшли в туалет, почали готувати їжу. Та годині об 11 їх знову загнали в підвал і закрили. У дерев’яних дверях був отвір – його вирізали для доступу повітря. Солдати кричали: хто наблизиться до нього – стрілятимуть. Але дехто все одно ставав віддалік дверей і крізь щілину бачив, як росіяни забирають техніку.

У всіх зароджувалася надія. Але в’язні боялися зрадити цю надію навіть найближчим сусідам. Може, ці солдати підуть, але на їхнє місце прийдуть нові? Може, вони сховалися і стрілятимуть, щойно люди порушать заборону й вийдуть з підвалу?

Але техніка гуділа і звук віддалявся. На зміну гудінню прийшла стрілянина, а потім усе затихло. І прийшла повна, суцільна тиша. Може, кроки, голоси? Нічого.

І тоді хтось вибив двері – і перші чоловіки вийшли з підвалу. Вийшли – і не побачили ані техніки, ані солдат. Тоді потихеньку, по одному, люди почали підійматися нагору. Дихати весняним повітрям. Дивитися на небо. І пташки вперше за місяць прилетіли до школи.

Найсміливіші побігли до своїх домівок. Вони повернулися до підвалу, щоб розповісти решті: вони пішли, їх справді немає! Люди почали посміхатися. Хтось знайшов радіо. Їм треба було почути новини, зрозуміти, під чиїм контролем Ягідне – України чи Росії. По радіо грала тільки музика. Та хтось прислухався – пісня була українською. Це означало, що Україна все ще вільна.

У день, коли росіяни увійшли в село, кілька людей сховали свої телефони в сараях і погребах. Тепер їх відкопали. Понад триста людей, а телефонів – лише декілька: кожен мав кілька секунд на дзвінок. Світлана намагалася додзвонитися до чоловіка, але постійно помилялася в номері. Зрештою, вона зателефонувала доньці:

“Крістіна!”

“Мамо!”

Ольга пішла подивитися на свій будинок. Він не згорів, це добре. Але вікна вибиті, дах зруйнований, всередині стояли калюжі. Не було ні електрики, ні газу. Посеред вітальні лежала купа речей, які розкидали російські солдати, коли рилися в шафах. Вони вкрали весь теплий одяг, чоловіче взуття, шкарпетки, інструменти – так було в більшості будинків.

“Ми всі говорили: щойно буде можливість – у підвалі й ноги не буде”, – згадує Ольга. Але їхні будинки були в такому стані, що в першу ж ніч на волі більшість людей повернулися до місця свого ув’язнення.

Тієї ночі ніхто їх у підвалі не закривав. І на ранок люди вийшли надвір о тій годині, о котрій схотіли. “Перший ранок на свободі”, – записала в щоденнику Ольга. За звичкою закип’ятили воду і приготували сніданок. Аж тут хтось побачив, як з лісу виходять люди у формі. Перша реакція – ховатися. Але придивилися – це не була російська форма. І тоді хтось вигукнув: “Наші-і-і-і!”.

Люди підбігли до солдатів, торкалися їх тремтячими руками, щоб перевірити, чи ті справжні, сміялися і плакали. Вони оточили солдатів і розпитували їх про відступ росіян з регіону, про те, як провалилася облога Києва, знову і знову, аж ті стомилися повторювати.

Світлана та Лілія знайшли машину і виїхали з Ягідного. Багато місцевих жителів поїхали за ними, тим паче, що росіяни замінували деякі будинки. Люди заклеювали вікна плівкою, щоб не потрапляв дощ, сідали в автобуси і їхали до родичів або в тимчасові притулки. Головне – якнайдалі, в тепло, комфорт і безпеку.

Ця весна в Ягідному не була схожа на інші. На городах працювали тільки сапери.

Коли люди повернулися, то почали відновлювати свої будинки. Вони все ще кашляли від перебування в підвалі, хронічні хвороби загострилися. Кожен тепер був свідком злочину, кожен мав забагато тяжких спогадів. Та до психологів, які приїздили до Ягідного, ніхто не поспішав. “Ніхто не вважає себе травмованим. Люди думають, що з ними все гаразд”, – каже Валерій.

Свідком і місцем злочину залишається й будівля школи. Діти тепер відвідують школу в сусідньому селі. Подвір’я прибрали, але скрізь усередині сліди росіян – коробки з-під пайків, попільнички, сміття. Солдати залишили на стінах малюнки, зокрема, напис “55 бр” – 55-а окрема мотострілецька бригада з республіки Тува.

Обласна адміністрація хоче зробити тут музей, місце пам’яті. Якщо це станеться, важливими експонатами будуть написи на стінах: дитячі малюнки, написані дитячою рукою слова державного українського гімну. І той календар, який Валентина накреслила вуглинкою на стіні підвалу. По центру цифри, праворуч імена померлих у підвалі, ліворуч – список убитих росіянами.

“Якщо ми помремо, інші люди дізнаються, скільки ми витримали”, – так Валентина пояснює, чому вела ці записи.

Значною мірою завдяки свідченням, зібраним від мешканців села, 22 військовослужбовців РФ були ідентифіковані як підозрювані станом на початок лютого 2023 року, за даними української прокуратури. Чотирьох із них український суд засудив заочно за порушення законів та звичаїв війни. Троє отримали по 12 років позбавлення волі, а один – 10 років. Проте, ці вироки – за злочини, скоєні в Ягідному до 5 березня 2022 року, тобто до того, як мешканців села загнали до шкільного підвалу.

Але є вагомі аргументи, щоб притягнути до відповідальності російських солдатів і за утримання людей у підвалі.

The Reckoning Project, об’єднання журналістів та юристів-правозахисників, стверджує, що російські солдати використовували приниження й те, що в законі називається “тортури, негуманне і таке, що принижує гідність, поводження”, з метою завдати удару по людській гідності та упокорити населення Ягідного. Систематичне, широкомасштабне застосування такого жорстокого поводження щодо цивільного населення може розглядатися як злочин проти людяності.

Правові аналітики проєкту звертають увагу на відсутність розпізнавальних знаків на формі російських військовослужбовців, а також на те, що вони майже місяць приховували свої особи від мешканців Ягідного. Такі дії свідчать про завчасну готовність до скоєння злодіянь, а також про те, що російські військові намагалися діяти так, щоб потім було складніше притягнути їх до відповідальності за їхню поведінку. Інакше кажучи – те, що сталося в Ягідному, швидше за все, не було випадковістю. Як і багато злочинів росіян під час окупації інших регіонів України, це було сплановане, свідоме й умисне.

Тепер настає час розплати.

Світлана Ославська, українська журналістка

Цей текст публікується у партнерстві з The Reckoning Project, який об’єднав силу сторітелінгу та юридичної відповідальності, щоб протистояти дезінформації та безкарності в Україні